В житті моєму теж був Бабин Яр: Ішли по вісім вулицею міста — діди, чоловіки, жінки і діти — і понад ними нісся дивний гул: мов стогін сотні скарг, немов скигління, мов здавлений у горлі дикий плач. Попереду сивоволосий муж — високий, у розстебнутій сорочці, з піднятою угору головою — це наш знайомий, Ґольдберґ, наш сусід. Він був не раббі — він був тільки лікар, він філософію любив і був музика. (Звичайно він життя лиш рятував, та довелося рятувати гідність). Довкола ліс баґнетів на рушницях — конвой із педантичних молодців. Шоломи світять в сонці, мов на свято, і блиск іде від чищених чобіт. Чи хлопці ці також читали Ґете і слухали “Тангойзера” й “Ізольду”? Чи й серед них — філософи й музики? Мені дванадцять років. Від вікна мене насилу відтягає мати. Вона стискає у зубах п’ястук і кров із пальців маже їй обличчя. Мене кладуть у ліжко. Я в гарячці. Мені ввижається в стіні розбитий череп. Немає тільки батька. Він — в стодолі, в чужім селі, заритий в сіно, скрився перечекати ніч, що вдень настала. Та він — не сам. Із ним сусід наш, Ґольдберґ, син лікаря, філософа й музики. 1972