Батькові Дев’ятнадцятий рік. Тульчин. У палаці Потоцьких — лікарня. Куркуля тернопільського син у тифозній гарячці кошмарній. Тут учора змінялись фронти: хто сьогодні — червоні? Денікін? І куди решткам армії йти без надій, без набоїв, без ліків? Гуцул-джура приносить кожух, бо десятник його в лихоманці. Бій у місті, здається, ущух. Ешелон відступає від станції. Дим піднявся. Лампади пожеж запалили жертовник-обрій. До життя, до свідомості меж, повернувся десятник хоробрий. Із постелі кожух відгорнув: жменя повна піску? Ні, це — воші! Пробудився з кошмарного сну, а кошмар наяву ще і досі. Та зов крові сильніший тепер: їсти! жити! Не все ще пропало! Гуцул-джура несе револьвер проміняти на хліб і на сало. Підійнявся з постелі юнак: чи здолає безсилля, утому? Галичанам дали уже знак: повертатись на захід, додому. Гуцул-джура хлібину приніс. Що? Ворушиться? Хліб цей — вошивець? І, хоч очі червоні від сліз, їсть десятник хлібину паршиву. Поховавши на цвинтарі мрій міт про волю, мов друга з окопів, за возами пішов на зорі битим шляхом за Збруч, на Тернопіль. 1983