Сміялась я: ти — іскра електрична, солом’яного спалах ти вогню. Твоє тепло бездомних не нагріє. І сміх мій був фривольний, молодий, мов відгомін давно забутих арій. Як зайчик соняшний плигне в підвал — чи ж це посол прибув з країни казки? Чи ж це — квиток на подорож до сонця? — Але в очах людини раптом — усміх, і в тілі нагло — трепіт сподівань… Сміялась я: ти, друже, — перелесник, ти — вітру невгомонного порив. Ох, небезпечно у твоєму вирі! Не вітер — корабля мого рушій. Але, задуху кинувши каюти, як радісно на палубу піти і вітром заплести собі волосся! Сміялась я: цей мій фривольний сміх ти відтворив із нот забутих арій. Невинна гра із вогником чуття. Але, чи справді іскра електрична, цей спалах, цей солом’яний вогонь, цей буйний вітер — не здійме пожежі? 1971