Константинополь, Неаполь і Зальцбурґ — це найкращі міста у світі. Александер фон Гумбольт (Напис на Монашій горі в Зальцбурґу) З нових бараків, що на передмісті сховалися за давній монастир, щодня опівдні група гімназистів верталася в життя буйного вир, щоб юним сміхом, гамором і свистом міщанський заколочувати мир. Та молоді те вибачити треба, коли в душі у неї простір неба. Від ваготи і зошитів і книг у не одного вже зігнулась спина, але думки підшиті вітром в них, як і плащі — морозові на кпини! Вони в серцях серед скитання лих вирощували клаптик батьківщини і, мов мандрівний київський спудей, учились жити від чужих людей. У місті, що дало тепло притулку, для них, мов скарб, захована краса. Їх радість бігла у старі провулки, їх спів орлом летів під небеса і, хоч усіх їх хвилювала булка та мрією здавалась ковбаса — то, заспокоївши як-небудь голод, вони свій захват сіяли навколо. Бо молодість сміється і в журбі, на молодість усякий має право: і в кам’яній, і в атомній добі весна життя один лиш раз ласкава — лиш в юності дозволено тобі сміятися безумно і лукаво! Тому це не провина і не гріх, мов виклик, кидати юнацький сміх. В гурті такому, що не знає втоми, що сніг і холод — рухом переміг, що в світлі ліхтаря товстенні томи читає поночі, шукаючи доріг, куди веде щасливий сонця промінь, що в серце іскрою іздавна ліг — в гурті такому молодість крилату виходила я вперше зустрічати. *** Коли душа у тебе повна мрій і на дні серця ти — живий романтик, то, дивлячись на небосхил вгорі, немов чудний прочитуєш роман ти про зір світи в космічнім пустирі та відчуваєш, не читавши Канта, що й у тобі простий живе закон, і що солодкий вічності полон. Так я, бувало, як настане вечір, ішла шукати зір і самоти, і, щоб ніхто думок не заперечив, сама любила над рікою йти, і, заховавшись за каштанів плечі, дивитись на осяяні мости, і слухати ріки бурхливу повідь та юної душі своєї сповідь. Із замку сходив старовинний чар, і скреготіли засуви у брамі, і бачило замріяне дівча в уяві давню метушню і гамір, і воскресали лицар і вівчар, що тут жили колись перед віками — старі зальцбурзькі прадіди й діди, що залишили ще живі сліди. Старовину тут стереже в палаті єпископських портретів довгий ряд; камінні кулі і важкі гармати ще від повстань селянських з башт зорять; стоїть, мов вірний свідок, домик ката, а в замку — збір твердих його знарядь … Коли ідеш вузькими вуличками, історією дише кожний камінь. За мрією незримою услід пройду, було, усе середньовіччя, і, попри Дом, де Єдерманів слід — закон життя, не видиво сценічне! — іду у вулиці вузькім руслі, де зупинилась непомітно вічність: серед музейних тут живе задух музики-ґенія безсмертний дух. Прадавній город музикою повен, як фортепіано. Доторком мистця, ця музика божественної мови веде до щастя стужені серця. Чи є пророк, що вмів би, як Бетговен, підносити людину до Творця? При вуличці, де не пройде й кароца, вродився Вольфґанґ Амадеус Моцарт. *** Як шість годин продзвонять дзиґарі, коли вечірні стихнуть Ґльокеншпіле, я на Монашій жду тебе горі у тужньому, осінньому похміллі, там, де руїни й дерева старі вартують мрій, що нам лиш зрозумілі: цим деревам, цим друзям мій поклін: тут слухали зітхання поколінь. Цвіте кохання, мов червоні буки, горять, мов туга, клени золоті, спадає в безвість серце від розлуки, мов лист, що вчора з вітром лопотів — близька до болю ця солодка мука п’янкій від дожидання самоті! Я над усе люблю зальцбурзьку осінь, як вітер в серце тугу з гір приносить. … Скотилось сонце із стрімких узбіч, вже вечір тіні на стежину клонить, ось-ось розстелить чорну скатерть ніч … — Тебе ж вечірній присмерк не заслонить: тобі пречистий ранок сяє з віч, і сонце щастя у твоїй долоні. Ідеш назустріч радісний, стрункий, нові життя розкрити сторінки. Майбутнього встає фата-морґана приманлива, таємна і проста … Та скепсис вчить не вірити омані, і сумнів до дівочих мрій пристав: востаннє наче, ще палкіш, коханий, мої цілуєш очі та уста — і знаю я, як ти мене пригорнеш, що молоде кохання — неповторне. Для нас сьогоднішній прекрасний день! (Ах, чом не можна зупинити миті?) Щасливе завтра, може, і не жде — вчорашнє ж стало вже далеким мітом. Кохай, шалій же, серце молоде, ніколи так не будеш вже любити! Несе нас захват молодих зухвальств, мов Штравсовий головокружний вальс. *** О, місто музики й старовини, о, любе місто юності моєї! Я попрошу колись ще: відчини свої привітні, затишні алеї! Бо я тужу тобою восени, бо я тужу, як сон повіки склеїть і спогадом в душі розквітне знов прекрасна юність і палка любов. 1954