Моїм синам Маркові і Максимові — вдумливим критикам, прекрасним друзям Землетрус Лялі — після чергового землетрусу в Каліфорнії На скалі Ріхтера занотували: сім. Якісь щасливі фоторепортери на фільм схопили драматичну сцену: мурована фортеця подалась і умлівіч розсипалась в руїну. (Тепер — говорять — є такий закон, що будувати треба сейсмостійко — нових споруд не валить землетрус). Та ось кокарда зв’язаних доріг — таке мале каліфорнійське чудо — здавила, мов кліщами, валку авт: не встоялись залізо і бетон в маленькому природи катаклізмі… Каліфорнійцям люди співчувають, але й дивуються: чому б, мовляв, не вийти із цього краю частих землетрусів до інших, більш безпечних, берегів? — Вони ж собі, отямившись від струсу, зализують, мов звірі, біль тривоги, і, заховавши споважнілі очі за соняшні зелені окуляри, банановий збирають урожай і сонць ярких гарячі помаранчі їм падають у запашні сади, де на одній галузці цвіт і овоч… Як струсоне душею землетрус — його на скалі Ріхтера не зміриш, не лишиться документальний фільм, як для біографів майбутніх свідок… Та ось — антисейсмічна і гнучка, мов ця будова за новим законом, — людина виживає катаклізм, і, перебувши непосильну пробу, не утікає в безпечальну даль, а ліпить знову черепки ілюзій, і, темні окуляри надягнувши, іде, сонцепоклонниця, в город, щоб у землі, тремтячими руками, плекати свіжі парості життя. 1974