Вчора знову приснився неждано мій улюблений сон — незрівнянний! — що пливу — не в воді, а в повітрі. Люди в сні про це зовсім не знають, бо закон притягання вивчають — знань і поступу горді арбітри. Сидимо, попиваємо каву, і розмова у нас нецікава, про панюсю якусь там сердиту… Враз, розбивши таріль без спонуки, скачу з крісла, здіймаючи руки, і вікном вилітаю відкритим. Небо грає туркусом, алмазом — знизу вигуки чую щоразу, що несе мене чорт понад дахом! Вже майдан весь юрбою покрило: свічки світять і палять кадило — бачу лиця, поблідлі від жаху. Відпливаю далеко-далеко, струмінь вітру відштовхую легко, і сміюся з дурної парафії — Гордість серце тверде моє гріє, що ніхто з них цих штук не уміє — всі стоять лиш, як на фотографії. На верхів’ях дерев спочиваю, ніби ангел, у хмарах літаю… Поліцаї щось знизу голосять. Найновішим я плаваю стилем, грудьми дихаю, повними сили, ластівки відгортаю з волосся. Потім я здоганяю пілота, що у нього до штук є охота, що літає комітьголовою. Зачіпаю літак, мов сирена, і ось чую вже сильні рамена — це пілот мене тягне з собою. Не цілуй, не цілуй так, пілоте, обійнявши в скаженому льоті, щоб зашвидко не впасти на землю. В тебе темне, солодке обличчя, аскетичне, мов з середньовіччя, під крилом твоїм щастя надземне. Уночі, повернувшися пішки, мов нічого — присяду я нишком біля лaмпи, в затишші домашнім… Всі сидять, урочисті страшенно, не говорять ні слова до мене, споглядають значуще, із кашлем.