Мов гість, приходить довгожданий час і — як колись на мрій аеродромі — гарячим серцем я вітаю вас, мої далекі рідні незнайомі. І, мабуть, ліпше, як не буде слів: дозвольте, що піду я між каштани, послухаю, як гомонить Поділ, на камені історії пристану. Піду, щоб у провулків глибині, як метушня буденна вже засне там, знайти той спомин, що на серця дні лежить забутий, мов стара монета. Піду, щоб в молитовній самоті зустріти місто це благословенне, куди пливли, несхопні, наче тінь, думки мої болючі і натхненні. Куди — до цих золотоверхих веж, немов мости, такі, як на Дніпрі є, вели шляхи із чужини безмеж: гірка печаль і непокірні мрії. Пробачте, друзі: я багато літ була в дорозі до старого міста, де у провулках тишина століть, де у святинях мудрість урочиста. Я питиму містерії вино з фонтану мрій, що їх не зрозуміти. — А місто, наче бачене давно: старий знайомий, що плекає міти. 1954