Є.Л. Живеш у горах. Обрій заступили верхи високі і густі ліси. Чи сходить в душу з гір надземна сила? Чи гріють серце відблиски краси? Чи, може, в лабіринтах перевалів вузьким і стисненим здається світ і ти догматиком стаєш помалу, повіривши в єдиний власний міт? Живеш в степах, і обрій, що зоріє, здається без початку, без кінця. Чи ширшають від цього в тебе мрії? Чи простір упокорює серця? Чи сонце, що до заходу від сходу дає тобі великий довгий день, несе і в душу соняшну погоду, ясний світогляд, щирість до людей? А чи тобі, що дивишся в безкрає, здається, може, що ти бачиш все? Що таємниць за обрієм немає? Що думки труд пізнання не несе? Людина в горах — у вузеньких рамах, та знає, що потрібно лиш зусиль, щоб їй відкрилась ширша панорама, як тільки вийде на найвищий шпиль. 1975