Учора тут палахкотіла осінь, немов Ван Ґоґ пройшов міським бульваром, покидавши з небесної палітри доспілу щедрість. Я жила тоді свідомістю, що спалах цей — останній. Чому ж тепер, здивована украй незвичною суворістю дерев, що мов зійшли із образу Сезана, я думаю про цю закономірність, мов про болюче непорозуміння? Учора молодість моя — вино у келеху, наповненім по вінця, переливалась шумуванням щастя. — Я знала вже й тоді: фата-морґани найбільша навіть жертва не увічнить. Прийшло сподіване. Чому ж забракло раптом відваги, філософського спокою, щоб глянути у вічі першій смерті? Складний, незрозумілий мікрокосм: шукаю правди — а бажаю міту, у розум вірю — а рішаю серцем, хвалю ілюзію, що помагає жити… Вся мудрість життєва — маленький досвід: реальне тільки те, що пережите. 1964