— Мамо! Ти мовиш, що в день, В якому я народився, В білих коронах вишень Весняний чар золотився, Дзвінко лящів соловій, Усе сміялось, а сонце Брильянтів сипало рій В світлицю, в наше віконце? Чому ж, о матінко, тепер Надворі дощ і хуртовина, Чом солов’їний спів умер?.. Ой мамо, ніч на твого сина Так жалісно вікном глядить, Ніч сумно дивиться на мене — Над ліжком хилиться, і зрить І плаче-плаче, нене! — Не бійся, сину, плачу, Се дощ струями так ллється… Уранці в хмарі дощу Веселка розів’ється!.. Тепер засни — за часок Буде і сонце, і день, А я піду у садок, Нарву тобі ярих вишень… Хора дитина стихла, вснула, Погас каганчик, а з кімнати Тихеньким кроком вийшла мати, Аби дитина не почула. А за годинку й за часинку Зарожевіло за вікном, Приходить мати, кличе: синку! А він, синок… спить вічним сном.