Ти не мій! розлучив нас далекий твій край, І вродлива чужинка забрала! Ти там, може, знайшов незаказаний рай, Я ж без тебе, мов квітка, зів’яла. І зостались мені лиш пісні та думки… Ті пісні наші бранці зложили, Прислухаючись, як край Євфрату-ріки Вавілонськії верби шуміли. Ті пісні не співались, у дні жалібні Арфи висіли смутно на вітах І гойдались, неначе журились, сумні, По веселих утрачених літах. На мовчазних устах не лунав тихий спів, Він на крилах думок у пустиню, У зруйноване божеє місто летів І оплакував рідну святиню: «Ти в руїнах тепера, єдиний наш храм, Вороги найсвятіше сплямили, На твоїм олтарі неправдивим богам Чужоземці вогонь запалили. Всі пророки твої від тебе відреклись, І левітів немає з тобою. Хто погляне на стіни, величні колись, Покиває, сумний, головою. Ти не наш, але вірними будуть тобі На чужині ізраїльські люди, – Що господь сам обрав за святиню собі, Те довіку святинею буде!» Милий мій! ти для мене зруйнований храм, Чи я зрадити маю святині Через те, що віддана вона ворогам І чужій, неправдивій богині? 26.06.1896