Скупа весна твого скупого краю Мені квіток багато не дала, Тим спогадом собі я серце краю, Як я тобі в дарунок їх несла. То був останній дар. «Квіток, квіток, як можна більше квітів І білого серпанку на обличчя, Того, що звуть ілюзією…» Боже! Як часто ті слова вчуваються мені Посеред ночі: «Квітів, безліч квітів! Я ж так любив красу!..» Мій бідний друже, Я принесла тобі всі квіти, що дала Скупа весна твого скупого краю, Я всі зібрала і в труну вложила, Всю ту весну убогу поховала. Як мало нам квіток дало життя, А ми ж їх так любили! Чом, мій друже, Ми не зростили більше їх для себе В якому зільнику?.. Даремні жалі! Ти спиш в землі між мертвими квітками, І страшно думати мені про них І про твій сон, я краще знов укрию Серпанками ілюзії твій сон, Щоб не чіпать страшних містерій смерті; Я досить слухала її прелюдій, Вони мені морозили всю кров, Вони мене у камінь обертали; Я досі того вимовить не можу, Чого мене навчила пісня смерті. Ні, ні, мій друже, спи спокійно, спи, Я не скажу нікому слів таємних. Квіток просив ти? дам тобі їх більше, Ніж та ворожая весна дала, Весна та люта, що тебе забрала. Я дам живих квіток, зрошу їх кров’ю, І заблищать вони, немов рубіни, – Не так, як ті бліді, убогі квіти Весни лихої, – і не будуть в’януть, І в землю не підуть, і не умруть, І ти знов оживеш в вінку живому Живих квіток; ілюзії серпанок, Серпанок мрій моїх тебе скрасить, Та не закриє, будеш ти сіяти, Як промінь сонця в мареві легенькім, Що стелеться по золотому полі. Нехай собі минає рік за роком, Нехай мій вік уплине за водою, Ти житимеш красою серед квітів, Я житиму сльозою серед співів. 7.06.1901