(Гумореска) Поет (сидить за столом, крутить в руках перо над білим аркушем паперу; крутить довго, але папір все зостається білим. Зітхає) Ой музо-чарівнице, ти, вірна помічнице, прилинь до мене з неба! Муза (прилітає невидимкою з невідомого краю, але, здається, не з неба. По голосу чутно, що вона «не в настрою») Чого тобі ще треба? Поет Ох люба, не питай… Муза Як так, то прощавай! Поет (почуває, що муза хоче зникнути, і хапається затримати її) Спитай, чого не треба нещасним слугам Феба! От працювати мушу, щоб підживити душу, на вбраннячко дружині, на забавки дитині, собі ж хоч би на хліб… Муза (з понурим сарказмом) Мені ж на що? на гріб? Поет Не химеруй, кохана, бо мусимо до рана списати сей папір. Муза Ти, наче землемір, призначуєш границі для «музи-чарівниці»… Поет (радісно) Тісні тобі границі? Достанем ще з полиці! (Хоче достати ще паперу) Муза (спиняє його) Не поспішай, ще час! Дозволь тебе спитати: Який «сюжет» у нас? Поет (не завважає іронії в питанні музи. Заклопотано) Тобі се ліпше знати… Муза Ах, так? Се кепська справа. (Безгучно сміється, але поет таки чує той сміх – серцем) Поет Не будь така лукава! Ні, музо, будь гречненька, дотепна, чепурненька, а про сюжет дарма, не треба нам ярма! Нам треба лиш настрою, ми очаруем грою відтінків, барв і слів. Муза Так всякий би волів! Поет Нам треба трохи злості, і ніжності, і млості, жорстокості, й любові, і сміху, й сліз, і крові, і святості, й розпусти… Муза (сердито) Гороху і капусти! А ще чого? Скажи! Поет Єдина, поможи. (Складає благально руки, муза обертається до нього плечима і скандує собі на пальцях щось без слів, зовсім у невідповідному ритмі. Поет починає гніватись.) Та доки ще благати? Ти мусиш помагати! Се слово тямиш – «мус»? Муза (байдужо) До нього рима – «дзус», нічого я не мушу і пальцем, знай, не рушу. Не я тобі служу, а ти мій раб, ще й вірний, ти мусиш буть покірний всьому, що накажу. Звелю писати оди… Поет (роздратовано перебиває) Сто літ як вийшли з моди! (Ущипливо) Осмілюсь довести – тепер не в моді й ти. Якби дізнались друзі, що я молюся музі, то був би й сміх і жаль, попав би я в шпиталь, неначе божевільний… Муза (ображена) Прощай. Тепер ти вільний. Живи собі по моді! (Зникає.) Поет (з одвагою розпачу) Давно б так!.. я в пригоді поможу й сам собі, не пропаду в журбі. (Хапає перо і пише, що тільки на думку спадає, але спадає таки небагато, через те, що, погризши досхочу перо, поет починає гризти олівець. З тяжкою бідою записує половину потрібного числа аркушів, зітхає ще важче, ніж перед початком роботи.) Нехай вже завтра докінчу… Чи ще багато – полічу… (Лічить листки.) Перечитати б… Страшно щось… Ну що, як знову «не вдалось»? Та ні, читати не потрібно, Воно написано так дрібно, а тут і світло гасне… Все до ладу… (Задумується.) Прекрасне убрання справлю їй – муар, – дадуть чималий гонорар. Се буде свято їй тепера… А тая муза, то химера! То стародавня байка, міт… (Задумується глибше.) Чого се на душі, мов гніт? Так якось… мов оскома… От, просто перевтома! Ще й сам собі я заважав, чогось у думці розважав про речі давнії, забуті, хто зна коли й від кого чуті, і так мене кортіло їм дати душу й тіло. Але даремна та жага, ніхто ж не дасть мені й шага за ті немодні хрії. (З болем.) Та гарні тії мрії. Такі хороші та здатні, аж тане серденько в мені! (Нестямився, як узяв до рук перо і став писати на яких попало клаптиках, шпарко, ретельно, у радісним блиском в очях.) Муза (некликана з’являється і ніжно обіймає поета) Прости! хоч я не в моді!.. Поет (палко стискає її) Без тебе житн годі!!! 10.07.1909