У кожного люду, у кожній країні Живе такий спогад, що в його в давнині Буди золотії віки, Як пісня і слово були у шанобі В міцних сього світу; не тільки на гробі Складались поетам вінки. За пишнії хрії, величнії оди Король слав поетам-спіщям нагороди, Він славу їх мав у руці; За ввічливі станси, гучні мадригали Вродливиці теж нагороду давали, Не знали погорди співці. І щонайпишнішії дами з придворних Вдавали на сцені субреток моторних, Щоб слави і втіхи зажить; Сама королева здіймала корону, Спускалась додолу з найвищого трону Поетовій мрії служить, Богам були рівні снівці-лавреати І гордо носили коштовнії шати У панськім магнатськім гурті; Цвіли в них і лаври, і квіти барвисті, І навіть терни їх були иозлотиєті, Кайдани – і ті золоті ! * * * Так… в кожній країні є спогади раю! Нема тільки в тебе їх, рідний мій краю! Були й за гетьманів співці; З них деякі вічнії співи зложили, А як їх наймення? і де їх могили, Щоб скласти хоч пізні вінці! Цурались вони кучерявої хрії І вабили очі їм іншії мрії, Не вів до палацу їх шлях: Не оди складали, а думи народу, Не в стансах прославили милої вроду, А в тихих, журливих піснях… Ті вічні пісні, ті єдинії спадки Взяли собі другі поети-нащадки І батьківським шляхом пішли; Ніхто їх не брав під свою оборону, Ніхто не спускався з найвищого трону, Щоб їм уділяти хвали. Чоло не вінчали лавровії віти, Тернів не скрашали ні злото, ні квіти, Страждали співці в самоті; На них не сіяли жупани-лудани, Коли ж на руках їх дзвеніли кайдани, То вже не були золоті… 1898