О, не кори мене, любий, за мрії пpo славу, не дорікай за жадобу тернів золотих, сам ти в мені розбудив ту гадюку лукаву, голос її засичав… а здавалось, навіки затих! Чи ж не казав ти мені, що злетіла корона злотиста з мого чола з того часу, як я до роботи взялась тихої, смирної. Зникла поезія чиста з тої хвилини, як спільна нудьга почалась. Ти се сказав. І спалахнуло соромом чоло так, наче ганьби тавро ти на ньому поклав. Погляд блука неспокійний, шукає навколо: де ж він, той терен злотистий, щоб знов ореол мені дав? 2.11.1904, Тифліс