Обгорта мене туга, болить голова, Стіни й стеля гнітять, мов темниця… Де ж ви, де, мої щирі, одважні слова? Де поділась моя чарівниця, Молода моя муза, і горда, й смутна, Жалібниця-порадниця тиха? Я ж без неї тепера така самотна Серед сього безкрайого лиха. Сеє лихо моє, мов туман восени, Без краси-блискавиці, без грому, Без раптового вихру буйної весни, Що гуляє по гаю густому, Навіть муза боїться вступити сюди, В сей осінній туман небарвистий, Кличе здалека: «Встань і за мною ходи Тим шляхом, що сіяє сріблистий. Кожна зірочка снігу нам буде в очах, Наче справжняя зірка, зоріти, Будуть зорі встилати розложистий шлях, Наче шлях тріумфатора квіти. Будуть сніжнії зорі таночки вести З буйним вітром, мов коло дівоче, Адже правда, моя вихованко, і ти До зірок полинула б охоче?..» Вабить, кличе далекая муза мене, Мов гарячка наводить примари, А навколо туман, наче море сумне… Чом його не розвіють сі чари? 19.01.1897