Ой піду я в бір темненький, там суха смерека, як розпалю ясну ватру, видно всім здалека. Запалала при смереці смолова ялиця: горить моя досадонька, мов сухая глиця. Розбуялась досадонька з вогнем на просторі, розсипала палкі іскри, мов яснії зорі. Як упаде з гори іскра, наче з неба зірка, та як влучить в саме серце, – доле ж моя гірка!. Лежи ж тепер, досадонько, тут у серці тихо, буду тебе колихати, чи не присплю лихо. Притулишся до серденька, мов дитина рідна, буде тобі з мого серця колиска вигідна: що раз вдарить кров живая, колиска шибнеться… Ой спи, дитя, вдень і вночі, поки серце б’ється!.. Буркут, 20.08.1901