Ось уночі пробудились думки:
«Спиш?» – мені крикнули і залюбки
кров мою пить почали, як вампіри…
П’ють без ваги, без жалю і без міри…
Ось налетіла одна промениста,
як метеор, безпричальна, ветвиста
і пролетіла… її не спинить…
Чую, що погляд мій гостро зорить,
пильно пронизує темряву чорну, –
не подолати її необорну!
Думка пролинула, зсунулась тьма,
ось уже ясної й сліду нема…
Тільки даремно горять мої очі:
тьму освітити немає в них мочі…
Темно… Ох, мучать як думи-вампіри!
Годі, лишіть! всею силою віри
я узброяюсь тепер проти вас,
слушний, бажаний настав тепер час.
Вірю я в правду свого ідеалу,
і коли б я тую віру зламала,
віра б зламалась у власне життя,
в вічність розвитку і в світу буття,
в вічність матерії, в світу буття.
власним очам я б не вірила й слуху,
я б не впевнялась ні тілу, ні духу.
Се ж бо для віри найвищая міра!
Думка питає: «І віра та щира?»
3.12.1905
