Країно рідная! ох, ти далека мріє! До тебе все летять мої думки. Їм страшно й радісно, якась надія мріє… Так з вирію в свій край летять пташки. Чи не здається їм, що принесуть з собою Новії, ще не співані пісні, Що в краю темному, сповитому журбою, Блиснуть пісні, мов блискавки ясні. Се вже було колись… Се вже не раз бувало: Я на чужину йшла шукать надій – Як в рідній стороні мені їх бракувало – І обновлення силі молодій. Я марила весь час про воріття хвилину Серед чужого, іншого життя, – Та завжди першую колючую тернину Приносила хвилина воріття. Холодний зброї блиск, от перше привітання, Кордонні вартові непривітні… «Чи ми вертаємось, чи йдемо на вигнання?» – Питалися мої думки й пісні. Мене знов обступила тісна, щільна Неволі рідної знайомая стіна, І кожна думка там, що народилась вільна, Враз блідла, мов невільниця сумна. Там ангел помсти злий, суворий дух темниці, Проймав мене знов зором огневим І мрії чистії, мої гірські орлиці, Геть розганяв мечем своїм кривим. Спотворено тоді пісні мої бриніли, Оті нові, неспівані пісні; Стурбовано думки крилами тріпотіли, Мов над огнем метелики нічні. Не раз було мені так прикро, непривітно, Як у безлистім гаю під дощем, Мов у глухую ніч, і жаско, й неохвітно, І серце знов заходилось плачем. Тоді мені ота далекая чужина Здавалась краєм вічної весни. Так перелітная приборкана пташина Про вирій смутно марить восени. 5.06.1899