(Поема в народному стилі) 1 Коло річки, у садочку Маленька хатина, – У хатині чорнобрива Молода дівчина. Щовечора, як зіронька До місяця сходить, Молодая дівчинонька В садочок виходить. Тож виходить сама з хати У ясную нічку, – А тим часом козаченько Перепливе річку, Як приверне к бережечку, Човничок прив’яже, – Уклониться дівчиноньці, “Добривечір” скаже. По садочку собі ходять, За руки візьмуться, Розмовляють та радяться, Коли поберуться. “Ой коли ж ми поберемось, Дівчинонько-роже?” – “Уосени, козаченьку, Як бог нам поможе!..” У коханій розмовоньці Швидко ніч проходить, Блідне місяць, гаснуть зорі, І сонечко сходить… Сіда хлопець у свій човник Та бере весельце; Стиснув ручку, махнув веслом: “Прощай, Ксеню, серце!” 2 Осінь надходить, літо минає, Вже ж за дівчину козак не дбає. Вже старостоньки скрізь походжають, Ксенину ж хату вони минають. Йдуть до сусіда в новую хату, – Сватають в його дочку багату!.. Чує Оксеня смутну новину, – Що свата милий іншу дівчину; Уже сьогодні їх заручають, А через тиждень і повінчають… Наче байдужа дівчина ходить, – Вийде ж в садочок та й сльози ронить. Рушнички шиті лежать у скрині, Вже не клопочуть вони дівчини! В журбі та в тузі тиждень минає, По селу ж ходить та “молодая”, У кожду хату вона вступає, На дівич-вечір дружок збирає, І до Оксені заходить в хату, – Тож на весілля її прохати: “Прошу, сестрице, тебе, голубко, За старшу дружку до мене, любко!” – “Не можу, серце!.. я б і радніша; За дружку в тебе хай стане інша”. “Отак, сестрице! отак мовляєш! Певне, мене ти більш не кохаєш!” – “Не гнівайсь, серце, за мої речі… Прийду сьогодні на дівич-вечір! Тебе, сестрице, я не забуду, – За старшу дружку у тебе буду”. (Згодилась, прийде, хоч тяжко дуже. Вдасть перед милим, що їй байдуже). Йде молодая весела з хати, – Смутна Оксеня випроводжати… 3 У суботу в молодої Та великий збір, То ж сходяться подруженьки До неї у двір. За столом вже молодая Сіла на посад, На лавочках всі дружечки Посідали вряд. Старша дружка жалібної Почина співать, – Виспівує і на очах Слізоньки тремтять. “Червоная калинонька, А біленький цвіт; Ой чи не жаль тобі, Галю, Молоденьких літ?..” “Ой час-пора, отець-мати, Поблагословить, Ой час-пора молоденькій Та гіллячко звить!” І гіллячко, і віночок Вже вити пора, А іще ж то барвіночку Для вінка нема. Старша дружка по барвінок Додому піде, Бо кращого барвіночку Немає ніде. Пішла з жалем дівчинонька Та у свій садок, Щоб нарвати барвіночку Іншій на вінок; Рвучи його, журливую Пісеньку співа, За сльозами ледве може Вимовлять слова: “Барвіночку мій хрещатий, Зелений, дрібний, Ой, я ж тебе викохала, Хороший, рясний! Я ж садила, поливала Тебе навесні, Я ж думала, на віночок Здасися мені! Здався тепер, барвіночку, Не мені, другій, – Бодай би зсох, бодай зов’яв, Барвіночку мій!..” Тож нарвала барвіночку, Віночок звила, Походила по садочку, Над річку пішла. Подивилась у водицю На личко своє, Тихо, тихо промовила: “Горенько ж моє! Вродо моя хорошая, Нащо ти цвітеш? Без доленьки на сім світі Марне пропадеш! Нема щастя, нема долі, Лиш врода сама… І кохання зневажене, Дружини нема! Забув мене мій миленький, Іншу полюбив, І навіки мою долю Та й занапастив! То ж він завтра із другою Піде під вінець… А я собі під водою Знайду вже кінець!” Промовила теє слово, Стала на горбок… Нема, нема дівчиноньки, Лиш плавле вінок. 4 Вже ж минуло з того часу Аж три довгі роки, Як втопилась дівчинонька У річці глибокій. Гуля всюди тая слава, Та вже перестала, А дівчина під водою Русалкою стала. Та не має русалонька І там супокою: Не втопила свого лиха Навіть під водою! Чи таночок з русалками При місяцю водить, То все їй той козаченько З мислоньків не сходить. Або сяде, чеше коси У темному гаю, Її ж думка круг хатини Милого витає. Всі русалки, мов рибоньки, Веселії грають, А у неї завжди хмари Чоло укривають. Тільки ж то їй і розваги, Як молодик зійде, – Проти хати миленького На бережок вийде; Вийде, ходить по бережку, Тихенько співає, Чи не вийде милий з хати, – Усе виглядає. А як зайде місяченько, Почина світати, – Тихо пливе русалонька В підводні палати. 5 Як навесні починає Крига розтавати, Збираються русалоньки До моря гуляти. Пливе з ними і дівчина Гуляти до моря, – У чужий край, у далекий, Тікати од горя… Не втече пак! ніщо її Вже не розважає, Навіть і там, в чудовому Південному краю. Її сестри на дні моря По пісочку ходять Шукать перлів та коралів, І таночки водять. Веселії, безжурнії Ті легкі таночки! То граються із рибками, То роблять віночки; Вона ж сидить геть окремо, До їх не вступає, Та безкраї свої думки Думає, гадає. Дожидає, коли з того Хорошого краю Повернуться русалоньки До рідного гаю. Діждалася, вертаються Русалки додому В темну нічку, серед бурі, Блискавиці й грому. Та й у серці в русалоньки Спокою немає, – І грім отой немов її Трохи розважає. Вернулася, а тим часом Вже й літо настало, А там жнива, бо і жито Поспівати стало. І виходить русалонька В поле виглядати, Чи не вийде її милий На лан жита жати. Вийшов милий з дружиною На лан жито жати, І дитинку під копою Положили спати; А сами серпи побрали І постать займають, Та вдвох собі лагідненько, Любо розмовляють. Русалонька на ту пару Тільки подивилась, Змінилася у личеньку, За серце схопилась; Потім знову подивилась, Промовила тихо: “Побрався ти, козаченьку, Та на своє лихо! Не завжди там буде щастя, Де твоя хатина, – Зостануться сиротами Жінка і дитина! Будеш знати, козаченьку, Як русалка любить, Скоро ж тебе те кохання З сього світу згубить!” Те мовляла, одпливала У свої палати І милого не ходила Більше виглядати… 6 Стала слава на все село, Стали поговори, – Все за того козаченька, Що чорнії брови. Ой казали, говорили По всім селі люде: “Та вже з того козаченька Нічого не буде! Як день божий, смутний ходить Та думку гадає, Та щоночі йде над річку, До темного гаю”. Славлять люди – і дружина Журиться, бо знає, Чого милий у гай темний Щораз доходжає. То в гай ходить, то в садочок, Де жила дівчина; Бачить мила й знає добре, Чия то причина… Не вважає козаченько На ті поговори, В його серці туга в’ється Та лютує горе. Пішов якось у садочок У місячну нічку, Походив там коло хати, Потім в гай над річку. Пішов, ходить бережечком Та думку гадає, Все дивиться на річеньку, Очей не спускає. В той час вийшла русалонька Трохи погуляти, Потім сіла коло річки Косоньку чесати; Побачила козаченька, Неначе зраділа, Усміхнулась, – лиш на личку Щось дуже збіліла. Ходить смутний козаченько Та думку гадає, А русалка чеше коси Та пісню співає: “Любий козаче, чого ти ходиш Смутний по темному гаю? Слухай, козаче, пісню русалки, – Тож я для тебе співаю! Ой чи забув ти, серце-козаче, Пісню, що мила співала? Ой чи забув ти тую дівчину, Що тебе вірно кохала? Коли забув ти, – чого ж ти ходиш, Дивишся пильно у воду? Наче шукаєш у тій водиці Згублену милую вроду! Ох не забув ти, серце-козаче, Пісні, що мила співала! Ой не забув же тої дівчини, Котра так щиро кохала!.. Як не забув ти, – ходи до мене! Я твоя першая мила! Зраду забуду, любити буду Тебе, як перше любила! Я вже не тая, що була перше (Лиш не забула кохати!), – Я вже русалка – і під водою Маю осяйні палати. В мене палати кращі од царських, Із дорогого кришталю, В мене віночок з чистого злота, З перлів дрібних та коралю: Все те для тебе дам я, козаче, Тії палати й віночок, Всіх зберу подруг, будем для тебе Легкий водити таночок. Любий козаче, йди ж ти до мене! Я твоя першая мила, Зраду забуду, любити буду Тебе, як перше любила!” Козак слуха тую пісню, Слуха, умліває, – А русалонька до нього Руки простягає. Біжить милий до русалки, Та й не добігає, Бо із річки – русалочок Юрба випливає; Обступили козаченька, В гаю залунало, – Наче крик, неначе регіт, – Далі тихо стало… Тихо, тихо з неба світить Промінь місяченька, Сидить тая русалонька Біля козаченька. Похолонув козаченько, Не чує, не баче, Як над ним його кохана Вбивається, плаче: “Чи се ж тії карі очі, Що я цілувала, Чи се ж теє біле личко, Що я милувала? Ой чи се ж той козаченько, Що я виглядала? Вже ж не гляне він на мене, – Дарма виглядати! Вже ж моєму миленькому Світу не видати! Не озветься до своєї Любої дівчини – Він німий лежить, холодний З моєї причини. Ой забула б я, мій милий, І горе, і зраду, Лиш устав би ти до мене, Дав мені пораду! Нещаслива годинонько, Що ж я наробила? Ой нащо ж я свою долю Та й занапастила!” І знов тихо, з неба світить Промінь місяченька. Ломить руки русалонька Біля козаченька.