Колись давно, під сонцем полудневим, Серед мовчазної розлогої пустині І розпачливо-мертвого простору В душі раба, що зріс в тяжкій неволі, Вродилась мрія і запанувала Над ним, своїм творцем, потужно й міцно, Міцніш від влади сильних фараонів. І наказала мрія взяти камінь З гарячих скель лівійської пустині І з нього витесать дивну подобу На вічну загадку вікам потомним. І став тесати раб гарячий камінь, І все було палким в годину творчу: І небо, і земля, і камінь, і різець, І серце майстра; мов гарячий присок, Летіли з-під різця уламки дрібні. І згодом на розпеченім піску З’явився твір, немов жива потвора: Ліниве тіло лева простяглеся, Мов спекою пригнічене в полуднє, Та загадкова людська голова Здіймалась гордо і дивилась просто Камінним поглядом поперед себе, А на устах був усміх зловорожий. Той погляд і той усміх був страшніший, Аніж убійче сонце у пустині. І та потвора стала в людях богом, Їй будувалися просторі храми З важкими колонадами; а барки, Убрані лотосом, несли їй жертви. Легенди почали складать про неї, Закрашені у густу барву крові; Співали їй свої пісні поети, А вчені будували піраміди З книжок, що мали загадку вгадати Очей таємних і ворожих уст. Там списані були усі імення Тої потвори: Сонце, Правда, Доля, Життя, Кохання і багато інших. Та краще всіх пристало слово: Сфінкс – Воно таємне, як сама потвора. 24.07.1900