Тиху задуму вечірнюю напрасна буря розвіяла. Білу чуприну розтріпавши, сивії брови насупивши, з чорних очей розсипаючи то блискавиці палючії, то градовиння холоднеє, гналась вона навісна. Перешуміла. Та досі ще сльози важкі ронить дерево, бережно-тихо спускаючи з віття на віття і в діл… Сумно по гаю осиковім тіні блукають похилії, тіні від хмар дощових. Місячним світлом переткані, Наче серпанки жалобнії, між деревами спиняються, стовбури білі, тоненькії в тузі німій обіймаючи, стовбури тихо тремтять. Страшно дивитись, як сунуться тії серпанки без постатів, сліпо непевними рухами, наче тіла без душі. Сунуться марища й журятьея тою журбою нелюдською, що як людину оплутає, то заморозить всю кров. Сумно в гаю заспокоєнім, вогкою ніччю придавленім, жаско не так перед бурею, як після бурі з нудьги. 21.06.1906. Зелений Гай