Чи пам’ятаєте, коли я говорила Замовкли молитви, озвались гучні дзвони І рушила серед юрби труна; Мені в душі озвались інші тони, І думка раптом стала голосна. Незчулася, коли заговорила Оті слова: «Якби мені знаття, Коли я вмру, я б заповіт зробила, Аби з музикою, що люба за життя, Мене ховали». Тільки що злетіли Слова ті з уст, як вже здались на сміх: «Ви б, може, й танцювать примусити хотіли На ваших поминках приятелів своїх?» І почалась балачка погребова… Її спогадувать, здавалось би, не варт, Та я її спогадую до слова, Бо розбудив в душі поважне щось той жарт. Моя душа не буде «со святими», Не буде «вічна пам’ять» по мені, Чужі мені пісні з словами тими І дзвони сі, потвори мідяні. Коли вже треба голосить по трупі, Нехай музика плаче, та без слів, – І жаль, і сміх, і плач, і пісня вкупі – То буде так, мов лебединий спів. А та юрба, що посумує вранці, Увечері нехай іде в танець. Се дивно вам – після погребу танці? Звичайний то смутним пісням кінець! Та що ж, нехай не зрушу я нічого, Зірвавшися в безодню забуття, Аби не ранила так смерть моя нікого, Як ранило мене моє життя. [30.11.1900]