Я знаю, так, се хворії примари, – Не час мені вмирати, не пора. Та налягли на серце чорні хмари Лихого пречуття, душа моя вмира! Вдяглися мрії у смуткові шати І понесли мене в дивний, мовчазний край, І там прийняв мене в зеленії палати Плакучих верб і кипарисів гай. Серпанком чорним жалібниці-мрії Мені покрили, очі, змеркнув світ, 1 залунали скарги жалібнії Моїх покинутих пісень-еиріт. Пісні вернулись плакать на могилі Палкого серця, що носило їх, Вони були між людьми гості милі, Та не прийняв ніхто їх за своїх. 28.12.1896