При березі гори в жалобі, снігами лямовані хмари всі чорні, мов покрив на гробі, під ними узгір’я, як мари… Така тут земля. А на морі… Чайки якось хижо кигичуть, злу радість я чую в тім хорі, мов згубу на нас вони кличуть. Рипить корабель, стогне тяжко, здригається, наче конає, угору здіймається важко, ще важче уділ поринає. Маленький гурток подорожніх притих, не почуєш і слова, лише по каютах порожніх іде якась жаска розмова. То вітер часами закине з віконечка снігом-крупою і в двері покинуті лине, злий холод несучи з собою. День, вечір, ніч, ранок – все біле, все тьмяне, ні темне, ні видне: за хмарами сонце зомліло, від місяця мла тільки блідне. Мандруємо вогким туманом назустріч сліпій сніговиці… Так линуть малим караваном у вирій запізнені птиці. [16.01.1911 р. Чорне море, попід Анатолійським берегом]