На славнім Поділлю,
Там де хліб по кіллю,
Десь недалеко Чорткова,
Жив кметик заможний,
Статечний, побожний,
Софронь Крутиголова.
Були в нього статки
І всякі достатки,
Корови, коні і воли;
Хоть робив триднівку,
Не знав переднівку,
Не бракло хліба ні соли.
Чи будень чи свято,
Завсе там багато
Накриті стояли столи:
І бідним щось пало,
І на свічку стало
Перед святого Николи.
А були в Софроня
П’ять синів і доня,
І тішився ними мов днині:
І в своїй любові
Не важив би крові
Дати з-під серця дитині.
І думав бувало,
Промишляв немало,
Щоби їм доля готова,
Так що люди з того
Прозвали старого
Ніби в глум: Крутиголова.
І пройшов всі хати
Та й розіслав свати
До найбогатших в обзори,
І розділив в часті
Синонькам і Насті
Послідні роги з обори.
А всіх роздав з дому,
Лише Гнату свому
Батьківску землю дав в віні,
Щоб собі спочити
І кості зложити
При наймолодшій дитині.
Ой та й і жив красно,
Весело і щасно,
Як в квочці середня звіздка;
Син шановав тата,
Любили внучата,
Вигоди несла невістка.
Була мила днина,
Була і гостина,
Як прийшли другії діти;
Був час і спічнути,
В полуднє заснути,
На пічі кості нагріти.
Но треба вам знати,
Що Софропь лежати
Не привик в будень ніколи
Нім ще сонце зійде,
Старий перший вийде,
Робить як наймит на поли.
І всім ще до того
В користь сина свого
Давав до праці принуку;
А як ніч настала,
То невістка спала,
А дідо колисав внуку.
І робив щосили,
А достатки плили
До хати Гната росою,
Так що другі діти
Стали завидіти,
Що все йде брату рукою.
А все лиш за тата;
Бо ж то мало Гната
Видів хто з плугом на ролі
З косою на ниві,
А з серпом при жниві
З ціпом, віячков в стодолі.
«Ой тату миленький,
Чому ти бідненький
Силу так тираєш в зною?» –
Казали раз діти:
«Час би вже спочити,
А ти не маєш спокою.
Лиши братню хату,
Ходи до нас, тату,
Побачиш, як добре ти буде,
Хіба царства з неба
Буде тобі треба,
А нам позавидят люде».
«Не піду, діточки,
Не піду, квіточки,
Мені тут добре у Гната».
Даремні розради,
Прийшло і до звади,
І діти витягли тата.
І ходить дідина
Від сина до сина,
Щороку до іншой стріхи,
І плаче на старість,
Що му Бог дав радість
З дітей, – ой плаче з утіхи!
Ой, бо ж то щиренькі
Діточки миленькі,
А жони їх, жони, о Боже!
Ще рік не минає,
Уже прибагає
Кожна для татка, що може.
«До мене, татуню!»
– «Ні, до нас, дідуню!
Ходила-м до міста зрана;
Єсть з медом горілка,
І пива барилка,
Пиріжки, колач, сметана».
Дідом радість носить,
А родина просить,
Кожне до своєй рве хати:
Бо де дід в кімнаті,
Там бузьок на хаті,
Слуги не треба наймати.
Но і сила тата
Не з криці зіллята,
А в плузі й криця ся злиже;
На голові сідо,
Корчиться наш дідо
Щодень і ниже і ниже.
Порохніють кості,
І ноги як трості,
А руки мов вбиті в кайдани;
Дід, зробок маячить,
Но ніхто не дячить
Зробка, – чи правда, краяни?
Не раз прийде з поля
Збіджен як неволя,
Слабий, негоден, каліка;
Най же му годинку
Дозволить спочинку
Яспідна, люта невістка.
«Татуню, по воду!
Татуню, до броду!
Татуню, помийте миси!
Ідіть дров, татуню!
Колишіть Гануню!
Діду, взяли би тя біси!»
І взявся дідина,
Від сина до сина
Ходить, шукає пристани;
І ходить і плаче,
Но ніхто не дячить
Зробка, – чи правда, краяни?
Раз іде з болоня
До доні, а доня:
«Діду, не твоя тут хата!
І я не єдина
У тебе дитина,
Іди си, іди до Гната!»
Крикнула з порога,
І з страху небога
Вибігла, сперла ворота;
А дідо знурений,
Мов громом вражений,
Упав як глина у плота.
Упав з горя, болю,
Оплакує долю,
Плаче про діти і внуки,
Що му Бог на старість
Дав з діточок радість,
Плаче – ой плаче з розпуки.
Надходить дяк з школи,
Стає по неволи,
Шепче щось дідові в ухо;
Шепче та й питає, –
Що шепче? Бог знає,
Бо шепче тихо і глухо.
Дід взніс взрок на дяка,
І зітхнув сарака,
І лізе весельший ко Гнату:
А Гнато все в полі,
А старий поволі
Нишком, тихенько в загату.
І щось там ділає,
І щось там складає,
Слідить очима в-окола,
І носить до хати –
Що? нащо? не знати!
Хіба дяк знає та школа.
Минула година,
Готов дідовина;
І бач, два хлопці із школи
Надходят ко хаті,
І в’яжуть в кімнаті
Скриночку спору на коли.
Погнали, подули,
А коли сь угнули,
А дідо за ними каліка
Як може змагає,
Сусід поздравляє
Низько, велично, здалека.
Як повінь на яри,
Як вихор в пожарі
Бухла вість в селі, на поли,
Що Софроня гроші
Два хлопи на ноші
Ледво занесли до школи.
Вість бухла по хатах,
А в братій кімнатах
Грижа мов в пеклі і звади:
«Ти го гнала з дому!» –
«Ні, ти винен тому!
Пропаде праця, пропаде!»
По службі в неділю
Пан-отець в подвір’ї,
Перед ним людей громада:
П’ять синів і доня
Єднають Софроня,
Виродні дітища тата.
«Лиши чужу хату,
Ходи до нас, тату,
Побачиш, як добре ти буде:
Хіба царства з неба
Буде тобі треба,
Нехай не сміються люде!»
«Лишу, діти, лишу,
Но письмо напишу», –
Озвався дідо, – «і кажу,
Що тому, хто в себе
Зайде мя, погребе,
Все то, що в скринці, відкажу».
«До мене, татуню!»
– «До мене, дідуню!»
Гудьба завила дібрана:
«Єсть з медом горілка,
І пива барилка,
Пиріжки, калач, сметана».
Зашуміли свари,
Мов вихор з-під хмари,
Бо діти рвуться за татом:
Треба було в спілку
Завести тижнівку,
Щоб брата згодити з братом.
І ходить дідина
Від сина до сина,
Що тиждень до іншой стріхи;
Ходить, прибагає,
Що збагне, все має,
І смієсь тишком з утіхи.
Но прийшла година,
Умер дідовина;
Кому ж честь погребу дана?
Пан-отцю складають,
Всі ся зажичають,
І гребуть діда як пана.
Погребли старого
Мов князя самого,
І ставлять столи до ладу,
І гості саджають,
Стипи виправляють,
І несут скриньку в громаду.
І бач, відчинили,
І очі вліпили,
Мов яструб в гніздо пташине:
Аж нараз на заді
Сміх бухнув в громаді:
В скринці – череп’я, каміннє!…
