Верховино, світку ти наш! Гей, як у тебе так мило! Як ігри вод, плине ту час, Свобідно, шумно, весело. З верха наверх, а з бору в бір З легкою в серці, думкою, В чересі кріс, в руках топір, Буяє легінь тобою. Ей що ми там Поділля край! Нам полонина Поділля, А бори – степ, ялиця – май, А звіра голос – весілля! Не вабить нас баришів лесть, Коби лиш порох та цівка, У бога світ, у людей честь, Та овець турма, хопівка. Та коби пирс хребет із вод І медвідь шибнув лісами, Завіяв юг, заграв Бескид, Черемош гукнув скалами: То ми то час, то ми то піснь, Молодче, ну же в розтвори! Овечці сплав з кучерей пліснь І далі, далі на гори! Літом цілим, би ніч, би день, Хлопці гуляють там наші; Свобідна там вода, огень, Довольно ліса і паші. Там пан не клав ланцюгом меж, Ворог не станув стопою; Буйная там землі одеж, Плекана пісней росою. Там то бринить тромбети звук, Щебече любо сопівка; А як звіра завиє гук, В челюсті плюне му цівка.