Земле нещасна! Де суть твої діти? Чи джума стяла? Чи їх лють пожерла? Чи страшна повідь край моря заверла?.. Де сини твої? Де суть твої цвіти? Летів орел з чужиноньки Та й став повідати За керваві долиноньки, За спалені хати; Та за кості біленькії, Випрані дощами, За могили високії, Сипані руками; Та за думи сумненькії, Вержені в облоки, Та за жалі гіренькії, Сльозаві потоки. Та за шаблі щербавії, Поломану зброю, Та за душі блукавії Без миру, покою. Летів орел воздухами, Став розповідати; Зашумів Дністр берегами Та й яв ся питати: «А чиї ж то кровці плили Тими долинами? Та чиї ж то кості мили Вітроньки дощами?» – «Ой плила там кровця тепла Не з єдного краю, Лиш найбільше зсіклась, скрепла З-над Дністра, Дунаю. Бо там серце, мов сталь в гарті, За боязнь не знає; Як на учті, як при кварті, З ворогом гуляє». – «А чиї ж то руки звели Могили широкі? Та чиї то сльози сплили В потоки глибокі?» – «Не єдна там жменя верла На очі землиці, І не єдна щира перла Упала з зріниці. Але сльози тогди в світі Линули, мов ріки, Як Дністра, Дунаю діти Прощались навіки. Єдна мати їх плекала, Єдна судьба била, Єдна любов їх в’язала, Єдна смерть злучила». – «А чиї ж то щербавії Шабельки та зброя? Чому душі блукавії Шукають покоя?» – «Не з єдного там Дунаю Поламана зброя, Лиш душечки з Дністра краю Шукають покоя. Бо там хлопці, там молодці За свободу впали, А дівчата, чорнобровці, Дома полишали. Плаче дівча, плаче мати, З жалю не втихає, Же й свободи не видати, Й милий не вертає».