Стоїть дівча в полі, Стоїть, глядить, плаче, А летять соколи, І ворон десь кряче. А в даль ген дівочі Видивились очі, А здаля від моря Летять птиці горя. «Гей орле-соколе! Літав-єсь ти много, На котором полі Видів брата мого? Гей орле-соколе, Літав-єсь ти много, На которім полі Видів люба мого?» – «Не єднов нивою Розсієся град, Та не в єднім бою Воює твій брат. Розтріскає грім Не єден же дуб, Не в бою єднім Воює твій люб. Сред мраки тумана Чайками поплили, У морського лпмана Та ще й не висіли. Орли не літали В новії шляхи, Де в дикі навали Перлись козаки». «Гей! – каже ворон, – Ти-сь з моря вернул, З далеких сторон Я бурю дочул. Та сіл я край моря, Дивився в навали, І блиснула зоря – Козаки вертали. Ой та не чайками, Та не в дружині, Та плили волнами По єден к мені». Розвалиться хата, Ти-сь дівча саме: Ніт люба, ніт брата, І ради нема.