Ото дитинка! Як день божий красна, Як лебідь біла, як зірничка ясна; В синім єй очку небо вечеріє, В рум’янім личку цвітка паленіє, На чолі гладкім ум ся розвиває, В серцю маленькім світ-утіха грає. Над дитинкою сидить руська мати, По сумнім личку, по журбі спізнати. Сидить, склонившись, як берізка біла, Над ягідкою й, руки опустила Та й руську думку стихонька, злегенька, З щирінькой. груді, з вірного серденька До сну дитинці так любо, співає, Мов то весною злегка повіває. Невісто мила! Печальная мати! Ой лиши з-руська дитинці співати! Бо руська думка – сумний хрест на гробі, А руська мова – сором на подобі, А руське серце – туга степовая, А руська доля – сирота німая. Колись, хто знає, одкине добою Син твій спросоння, занудить собою, Занудить світом, заллє ся сльозами І гадку пустить лісами, вітрами: Бодай-то руської думочки не знати, Серця не чути, долю переспати!..