Господи боже! Що жебрак має На тій широкій, багатій землиці? Ні му весноньки надія світає, Ні колос літом в золотій пшениці; Ні ему свята, ні єму неділі, Ні великодня, ні рождества в ділі. Триста шістдесят ночей гірких, темних, Журних, голодних має в кождім року, І тисячі ран болящих, нужденних, І слізок тілько в заумерлім оку. А днинки ясной – ніколи, ніколи! То єго частка, то єго держава, То ціле жниво єго щастя, долі! Но богу хвала, богу честь і слава! Колись тихонько схилишся добою, Трупе животний, до німої ями. О, тогди ж в серці не спудить покою Ні блідий голод, ні дворак у брами, Ані собака; а коли світами Затрубить ангел з високого неба, Встанеш багатий, як цар над царями, Жебрати більше не буде ти треба.