Дитино красна, голубко тихенька, Котору мати в нещасній годині На світ родила, промов що-сь, живенька, Промов до світа і к милій родині! Глянь оченьками на твої сестриці, Кожда ся власнов пісеньков радує; О твоїй долі хіба на границі Ворон закряче, зозуля закує… Не так-то в тебе колись-то бувало: І твій то голос колись небесами На буйних крилах взносився немало, Не так і в тебе бувало віками!.. Шумів колись-то Дністер-Славотиця, Славою наші гримотіли гори, Любо співала Лада краснолиця І дівиць гарних ясненькії збори. А нині сумно, глухо, як в темниці… Скажи, рідненька: що ти стисло груди? Хто оніміти казав красавиці? Хто велів роду зрікатись з облуди? Скажи, небого: чом твої річеньки Так сумно, глухо меж гори дрімають? Чом, рідна, плачеш жалібно з тугоньки? Скажи сусідам, най тя раз пізнають! Заспівай світу тими голосами, Що-сь переймила від красной природи: Збуди від віку лісами, горами Гомін загиблой слави і охоти! Покажи світу, що ти ні татари З білого личенька красоньки не здерли, Ні бісурмани поганської пари, Ні враги чорної душиці не вперли!.. А колись, може, дитина вірненька Згане о тобі, згане… подумає… Слізоньку вронить, як любяща ненька, І вікам дальше порозповідає…