«Ей мати, мати, не пести так сина! Бідна на світі пещена дитина. Бо світ не батько, а судьба не ненька, Не здержить бурі билина м’ягенька», – Казали люди, говорили свати: Даремні слова, не слухала мати; Пестила сина, плекала сваволю, Хоть люди з того віщали недолю. Хоть отець просить, хоть і суровіє, Неплатна гроза, мати своє діє. Хрестика з церкви забаг пестій стиха, А хрест, чи правда? то ворожба лиха. Хрестика з церкви, а дитинці дати, Щоб їй солодко було споминати За дім, за мамку; дость буде мозоли, Як колись піде від мамки до школи. І пішов Стасьо до школи до міста, Хоть недалеко, плакала невіста; Но єще більше дитина ридає Над азбукою, аж ся серце крає. І що-день гірше, бо що-день укори За самоволю, за дитинні спори Зносить хлопчина, і щодень біднятко Біжить за місто, чи не їде татко, І що-день личко зливає сльозами: Не їде татко, не видати мами! Надійшли свята, рождество Христово, Донесла мати нещасноє слово: «Поїдеш, Стасю, до дому на свята, До своєй мамки, до рідного тата». Подули вихрі, потисли морози, Взрок в вікні Стася, в очах дрібні сльози. «Ой не приїздить мій татко по мене, Ой Боже, Боже! нене моя, нене!» «І не приїде», – озвався хтось стиха: «На таку метіль доїздив би-сь лиха». Реклася гадка, щось шибло в дитину, Обтерла очка, вхопила шапчину, І десь побігла ніби як до школи. Заходить сонце, накривають столи, Бо Святий вечер: глядають хлопчини В місті, по домах, у сусід, родини: Розступись земле, Духу святий, амінь! Щезла дитина, як на воді камінь. Минули свята, настигло Стефана, Мати до міста поспішає зрана. Утихла буря, сонце засвітило, Але в невісти очах потемніло. Якась тривога лягла їй на груди, І смуток тисне, хоть весело всюди. «Поганяй», – каже, – «поганяй скоренько! Бо ми щось тяжко, щось нудить серденько! Поганяй!» – каже, і враз ко убочі На роздоріжжя устремила очі. «Іванку! глянь-но! чого там ворони Понад сніжнії шибають загони? Там щось чорнієсь під хрестом в долині; Скоч-но! хрест божий не місце падлині – Відь чиясь згуба – а може, а може Замерз п’яниця; лиш скори, небоже! Бо мене тягне ланцом до дитини, І калач теплий біднятку застане». Побіг Іванко, стає на загоні, І під хрест глянув і силеснув в долоні…. А понад матір ворон заскрегоче: «Ми вже дитині видовбали очі; Твоя дитина хреста ся наперла, Хреста забагла – під хрестом умерла!»