З уст народа, притча перша 1 При тихій розмові З преділ Вифлеєма Йшли старці Христові До Єрусалима. Надходять до міста І стрічають мари, На марах невіста, Біля ней гробарі. При марах, о злоє! Діточок семеро; Підникших лиш двоє, Дрібненьких п’ятеро. А всі жалісненько Так плачуть, заводять, Що знести тяженько, Що’ світи сь розходять. «О мати, о мати, Візьми нас з собою, Не дай загибати В голоді з нуждою. Ні хліба ні солі, Ні щирой родини! Ми згинем поволі До завтрішной днини. Ах, ми сиротята, Не беріть нам мамки! У нас нема тата, Не несіть до ямки!» За труну хапають Дрібними руками, В розпуці ридають Гіркими сльозами. Старці поставали, А Петр прослезився, Ноги му вздрижали, К Спасу покотився: «О Христе, о Христе! Ти Яйра в жалобі, Ти сльози невісти, Ти Марту на гробі Помилував в болю: Двигни смерті браму, Со плачем тя молю, Вскреси дітям маму!» А Христос любезно: «О земний недуже! О що просиш слізно, Чи звісно ти, друже? Но вскорі, о вскорі Благодаті черти Дослідиш в покорі І в лютішій смерти». Петр обтер полою Сльозу покрийому, І мчав з дружиною До божого дому. 2 Минуло півроку, Знов Христос з своїма В свято опрісноку Йшов до Єрусалима. Зближаються к хаті Помершой вдовиці, І згадков прояті Стрем’ят в ню зіниці. І – о нуждо темна! Діти голі, босі, Чорні як твар земна, Сидят при дорозі. Одні без роботи Сторожать хатині, Другі попід плоти Рвут хваст коровині. «Дайте хлібця, дайте!» – Скричали біднята: «На Бога взирайте, Ми не маєм тата! У нас всього статка Одна коровина І пустенька хатка. О темна година!» І вибігли разом: Старці поставали, За Христа розказом Милостиню дали. А Петр знов сльозаво: «Чи ж з гроба, о Христе, Не чуло ласкаво Небо сліз невісти?» «Завтра, друже, вскорі, Лиш утули жалі». Петр замовк в покорі, Пішли старці далі. Забряск день зоряво, Старці повертали, На хатку цікаво Очі повстремляли. А там, глянь, о Боже! Там сум, смутку мара Розстелила ложе: З хатки попіл, згаря… Петр заломав руки, Звернув взрок від хати, І з жалю, розпуки Не міг поспитати. 3 Півроку минало, Знов Христос з своїма Ішов, як бувало, До Єрусалима. Всі звернули очі До місця хатини, Далеко з убочи, Якби ко святині. Но кожна зіниця Затекла сльозою, Як в яри землиця Щедрою росою. З недогарків діти Стаєнку зліпили, І в тій лихій кліти З коров’ятком жили. Всі потвором стали, Лиш ствір та подоба, Очі в лоб загнали Голод та хороба. А всі без роботи Сторожать хатині, Або попід плоти Рвуть корм коровині. «Дайте кусень, дайте!» – Скричали біднята: «На Бога взирайте, Ах, ми сиротята!» І вибігли разом; Старці поставали, За Христа розказом Милостиню дали. А Петр огірчено: «Доколі, доколі, О Христе, суджено Тим дітем недолі?» – «Завтра, Петре, вскорі, Лиш утули жалі». Петр замовк в покорі, Пішли старці далі,. 4 Забряск день зоряво, Старці повертали, За дітьми тоскаво Очі повстремляли. А діти?… ах діти Копют в землі яму, І тягнут із кліти Втору свою маму. Сей ночі над ранком Згибла їм корова, А з нею останком Їх жизні полова. Петр лиш подивився, Пронят громом лиха Ревно прослезився І до Спаса стиха: «О Христе! жорстоко Б’є Бог тії діти; Чи це його око? Це його совіти?» Втім Спас укірливо: – «О горе сліпому, Що судеб огниво Рішає по свому! Знай, та вдовиця, Що смерть ю зломила, Дітей своїх лиця Безмірно любила. І серцем і усти Взмагала сваволю, До всякой розпусти Лишала їм волю. І сама дитята Вела в нужди яму; Бог простив біднята І взяв з світа маму. Його мудрість хтіла, Щоби через труди, Що мати спорчила, Ісправили людп. Но діти, влюблені В самопас утіхи, Хоть голі, нужденні, Не лишали стріхи. Бог верг іскру в хату, Діти стайню вкрили, Лиху кліть в кімнату Собі пристроїли. І такой між люди Іти – ані слова; Ще не милі труди, Ще в кліті корова. Днесь впала розхідна На корову змора, А з нею послідня Лінивства підпора. І бач, сії діти Лишать самоволю, Розійдутся в світи І знайдуть си долю». Петр востхнув глибоко, Взніс зіниці горі, Обтер слізне око І замовк в покорі. З уст народа, притча втора 1 В холоднім садочку, Близ святого тина, Лежав на горбочку Під грушев хлопчина. Обнажен на-поли Нароком з одіння, В солодкій неволі Простерся як диня. Запер обі ноги В пень груші високо, Склав руки в розлоги, Розняв рот широко. І заладив зуби, В надії щохвиля, Що сама до губи Спаде грушка з гілля. Край саду скрутняво По буйній долинці, І вліво і вираво Тяглись два гостинці. Ішли старці божі До Єрусалима І на роздоріжжі Гляділи очима, Куди би путь брати, Чи сюда чи туда, Щоб скоріше стати У цілі їх труда. А йшов Христос з ними До святого тину, І слови благими Звідує хлопчину: «Дитинко любима! Скажи нам ласкаво: До Єрусалима Куди би нам право?» Хлопець ані слова, Лиш слухає стиха, Лежить мов корова І сопить як з міха. «Дитинко любима! Старці ся питають, До Єрусалима Дороги не знають. Ти відав не чуєш; Бог дасть тобі долю, Єсли пошануєш Божих старців волю». Опять Христос просить Святими устами, І вже мольби взносить До отця над нами. Хлопець в неохоті Продер трохи очі, І як лин в болоті Позират з убочі. «Дитинко любима! Молю тя про Бога: До Єрусалима Куди ту дорога? Біжить день порхливий Скорими стопами: Встань! не будь лінивий, Зділай милість з нами. Господь в нагороду Дасть ти старість чесну, І життя погоду, І росу небесну». Хлопець рушив в’язи. Звернув головою: «От тамтуда» – каже, Та й шуркнув ногою. 2 Пішли старці далі Путем біля плота, І к селу ся взяли, Край села в ворота. Край воріт хатинка Стояла тісная. При хаті дівчинка Трудилась малая. Надшли старці спішно, Дівча здаля взріло, Скоренько, утішно До воріт приспіло. Плотар розчиняє, Камінці правцює, Путників вітає, В коліна цілує. І просить в хатині Від труда спочити І миром родині Поблагословити. А Христос миленько: «Дівчино любима! Чи ми йдем правенько До Єрусалима?» «Ой ні, старці божі! Не так би ся здало, Там на роздоріжжі Зблудили-сьте мало. Назад би вертати, Но жаль труда того, Стежков по-за хати Путь ближча о много. Ізвольте за мною; Но там близ керниці Ви струджені в зною, Може хоть водиці». І як ластів’ятко Вбігла до хатини, Хіпла конов’ятко, Добула шклянчини. І вже між старцями, Веде їх в заходи Звісними стежками Помежи городи. І вже перед ними Біжить до керниці, Руками скорими Чирає водиці. Пугарчик обмила, Водиці набрала, Чемно ся склонила Та й почестовала. І опять утішно Провадить во Бозі Аж за село спішно Ко правій дорозі. Там в руки, в коліна Цілує по-свому, І знов як пташина Взлітає до дому. 3 Побігла межею Дитинка любима, Святії за нею Всі вергли очима. А святий Петр радо: «Учителю віри! Як же сіє чадо Трудолюбне, щире! Зволи божу волю Для цього дівчатка, Умоли їй долю В небесах у татка». А Христос благенько: «Єй доля в садочку Лежит спокійненько От-там на горбочку». «Як то, Спасе світа! Сей лень під грушею З божого совіта Звінчається з нею? Вона з ним знидіє, З ним життя проборе, В печалях істліє! Й се їй доля? горе!» – «Симоне бар Йона! Тайно понад світи Скриває ослона Небесні совіти. І крайні преділи Мудрою рукою К достиженню ціли В’яже Бог з собою. Як же би во віки Скотини подоба Пропитався в світі, Лінивий нероба? Оний близ прогона Простертий хлопчина Єсть то розпещена Богацька дитина. Не мине три літа, Отець му і мати Підуть з цього світа До вічной кімнати. Він стане на диво Каліков на ногу, Що нею ліниво Всказував дорогу. Статок ся розійде, Дім лишить дружина, А на нього прийде Розпуки година. Дівиця з хатини Заступить му друга, І з волі родини Буде му супруга. Собере трудами Добитків остатки, Приспорить літами Богацтва і статки. Придержить сохранно Каліку до гробу, І взбудить старанно В нім божу подобу. І серед діл власних, З божой благодати, Буде дітей щасних Щасливая мати». Замовк Петр в покорі, Умовкла дружина, І спішила вскорі До святого тина.