Уривки з поеми І. Чари Хто спорив на труду нивах В життя свого ранку, Той розв’язав в світа дивах Не одну заганку. Чудно не раз неробові, Звідки ум, достатки, Як ся взносят десь панове І з низенькой хатки. Як і стоги і комори Десь кудись заможні, І стаєнки і обори Повні, не порожні. Десь у других і корова Щось краща, дійніша, І челядка десь домова Ліпша, послушніша. Такий див не один бачить, За чари гадкує, За ворожбу щось маячить І собі ж пробує. А знаєшь, хто дивом водить, Хто за чари знає? Той, хто ранком споро ходить Та росу щибає. А знаєш, хто чуда діє, Де ворожбі мати? В краплі, що на чолі мріє, Там її шукати. Тому ж далі, красавице, Не пожалуй труду, Поки роса на землиці, Щибай перли чуду. 2. Дорога жизні Ктося на світі в путь вибирає, Кому далека дорога своя, Нехай поранка не засипляє, Добре сідлає вірного коня. Бо життя наше то путь Сахари, Де від «Да будет» Адама сини З востока, моря, сівера, юга, Вздовж і поперек дикой пустари, Неся на плечах тирс своєй судьби, На перемоги минають друг друга Й без перестанка гонять пісками, Слідя очима, висхлими устами, Чей де травичку, тінь листя обачуть, І плачуть. А над головою Праведне жже, Земля під стопою Тліє, пече; Спека кровцю варить, Воздух тисне за груди, Віддих давить. А бідний путник на світі Подвояє труди, Вєся з жждущим серцем в віки, В лиці надія, в очах сльоза, До мети, що му заткнула судьба: І серед бідствій і зною, Глядя для душі покою, Кладесь ігри костех предка, сусіди І не лишає лиш кроваві сліди, Що гнойні ноги втисли на шлях, І воздиханій студений мрак. О щаслив, хто ся від ранньой зарі Бере до путі в желаній восток! В полуднє труда серед Сахари, Коль страсті ся збудять, небо замріє, Закипить серце, кров ся розтліє. Знайде оази солод холодок, Знайде тінь листя, набере сили І піде далі в путь до могили. 3. Всхід сонця в горах …Но слиш, подуло Здроєм з востока, Зашелеснуло В борах з широка; А круг востока чимраз ширше, ширше Попал ся суне; чи горит підгір’я? Чи луно мече страшна борів спаль? Чи Боян пісні шле на запад в даль? Ні, то природа золотими шати Путь вистеляє для гостя-цариці. Паволоками в’є світа кімнати, Сипле кадило на ватру землиці, Небеса строїть в світозарні вінці, В хори збирає воздушнії півці, Цвіточкам лиця свіжов росов миє, В зелень листочків перелочки сіє, І створи в здвиг зі всіх сторон В срібноє зарання На привітання Кличе в поклон. Уже гір верхи в золоті сіяють, Рек бись шеломи героїв в строю. Вершки ялини вогнем сверкають, Мов Січ козацка щітью стальною; Вже ціле небо паліє в згари, Вже життям дишуть світа обшари, Вже бринить воздух, шум ся взмагає, Вже жайворонок піснь свою грає, Вже живші здвиги шпетять із землі, Мов то з купини муравлі. Хвильку утихло, мов пісню складають, І чають. Аж ту в діамантних шатах, В ненаглядних очам шкарлатах, Надсуває гість з-за гір, з-за моря, Світа цар, госпожа всего створя. І ступає звільна тихим кроком, І цілує землю теплим оком, І зливає щастя, радість в дар, Життя огонь на всяку світа твар. А птиць громади, Створ міріяди Скачуть, співають, Щебечуть, грають: Трепече в руху Травиця з шовку, Цвіточки з пуху Взносять головку. Воздух вонь дише, Вітр лист колише, Гори і бори Заводять хори. Вся непрезрима світова нава Дзвонить, ликує: Слава! слава! слава! Ах, так ся тішить народ в-окола Свому владиці, коли з престола Вкруг його стане І оком гляне Низько, високо, Зблизька, глибоко, Узи розснує, Пута розкує, Кривду розвіє, Правду засіє, І злобу здушить, Сльозу осушить. Так дзвенить «Слава!» цьому владиці, Мов тому сонщо, світа цариці.