Раз ся пчоли вироіли, Но бідні без матки; Однак вірно позносили Добиток і статки, Що дістали в віні По своїй родині, Вся зо всім В новий дім. Й зачали робити, То хатку ліпити, То збирати мід, То пилок на плід, І щиро і вірно, Як пчолам примірно. Но сумно без матки! Хоть були достатки, Не мож було ладу Завести в громаду, Газдівство розвести І черву нанести. Тож ся пчілки пожурили, Трохи крила опустили, І сім і там По сусідам Стали посилати, Цариці питати. Сусіди, біди Ругаються тому, І ще покрийому З їх гіркого лиха Радуються з-тиха. Сумує рій, Хоч молодий, Бо праця є, А сил нестає. Аж раз трутень повага Висадився в ясний день На перегру сивяга І занюхав свіжий пень. І нуж в очко до роя: «Помагай Біг вам, друзя! Як живете, біднята? Чи В достатках вам хата?» А пчоли Поволі Зум, зум, зум! Дум, дум, дум! Спереду і ззаду Зачали нараду, Трутня на столицю Ведуть як царицю. І дай же на двір Гостя величаву Голосити славу На цілий мир. Сусіди зачули, Здумілись, забули, І ну ж собі до діри Та й зад до гори: «Хи, хи, хи! ха, ха, ха! А пек, пек, цураха: Кумцю, кумцю, подивіть, В якій славі дармоїд!… Не дармо в полі й пустий вітер віє, І мою байку хтось порозуміє.