Гей, Славо, Славо, лебедице біла!
Скажи нам казку за ону пору,
Коли тя мати на світ ізронила
Таку нам милу, таку нам любу –
Скажи нам казку: чому-сь така красна,
Як сред Бескидів повноцвітний сад,
Чому-сь так добра, а така- нещасна,
Що в твоїм серцю трійсічний булат?!
Чи тебе мати горем повивала,
Що еще груди сум не розсадив?
Чи з хмар ледових колиску збивала,
Що грім не ломить ясних твоїх крил?
Чи в лучах сонця вона тебе мила,
Що твоя досі не жовкне краса?
Чи лист завітний в скалі чеканила,
Що еще думно несесь голова?
Гей, Славо, Славо, де світ той старинний,
Що чував первий життя твого стон?
Де земля тая, де рай твій дитинний,
Що-сь в нім проснула утіх первий сон?
Де твої старці, що тя научали
Честі і правди, світбога любви?
Де тії барди, що в душу ти вляли
Огень і миро з небес вітчини?
Скажи нам, мати: де твої туряння?
Де гнізда твоїх високих вірлів?
Де суть могили твоєго страдания,
І борб, і горя жертвенная кров?
Чи всю азбуку діл твоїх затерла
Времен безвісних тяжела стопа?
Чи піснь і зойки, все слишком повергла
В вир катакомбів заглади рука?
Мовчиш, святая… Мрак темний скриває
Твою колибель, життя твого май;
Зачим же тоска, голубка, взлітає
Ген десь за гори, над тихий Дунай?
І мов на гробі безнадійна мила
Могилу тисне до вірних грудей,
Так слід цілуєм, куди ти ходила,
Цілуєм порох з костей твих дітей.
