Хто, як Ти, велій, всемогущий Боже! Ти одним словом воздвиг з пітьми світ, Твій престол – небо, а земля підноже, Ти отець всьому, тобі рода ніт. В твоїй долоні плаває вселенна, А тій вселенній границь хто дійде? Твоя зіниця – глибина безденна, Хто в ню посягне, хто їй ключ знайде? Луч лиця твого єсть світлість незрима, Ризами звізди, а пояс – весь світ, А безконечність – десниці рукійма, А вічність – чертка одна твоїх літ. Ти чоловіка, твоїх рук оздобу, Положив паном, владиков землі, Вляв в нього духа на свою подобу, На честь і хвалу і службу собі. І він владіє, той красавець земний, Мов самодержець, Твоїх рук ділом; Йому льва гроза, йому лють гієни, Йому кориться піднебесний гром. Він умом своїм слідить сонць світила, Стіни природи, меж запори рве, В небесах третіх заводить мірила, І навіть, навіть – сягає Тебе. Він в серці носить чувств безденне море, В його душі луч райских міліон, Над ним блистають безсмертія зорі, Він цар, бо Ти в нім; но чим без Тебе он?!