Як сонце западе, і вечір замріє, І птичка вколишесь під тихим листом, І зірки засвітять, і луна розтліє, І все до спочинку складеся кругом, Я, бідна, думаю і нуджу собою. До зірки вздихаю, говорю з луною, Чогось ми так тоскно, щось ми не стає… Скажіть мені, люди: що мені є? Ожила землиця, яр блисла докола, І паволоками окрились луги, Посестри по цвітках, мов крильми сокола. Гуляють весело, без смутку, туги. Я сиджу самотня, головку звішаю, Що сплету віночок, то оп’ять зриваю, І слізка в зіниці чомусь ми стає. Скажіть ми, посестри: що мені є? Отворю віконце: соловій щебече, Піснями колише в гніздочку любу, А в мені серденько, як рибка, ся мече, І вічка надармо складаю до сну, І б’юся з гадками, як з вітром билина, І сплачу часами, як мала дитина, Бо щось ми так жалко, щось душу ми пре… О мамко, о мамко, що мені є? В неділю з полудня стояла-м в віконці, Співала-м весело: ля, ля, ля, ля, ля; Нечайно хлопчина, прекрасний як сонце, Верг на мя очима і щез, як піна. Мене щось кольнуло ту, оту – в серденько… Ах боже! ах боже! Так дуже дивненько, Що ми до днесь вколо головка ся в’є: Я хора, ой хора – но що мені є? Чогось ми в віконце мов гачком все тягне А з рук ми все ховзне, що в руки возьму, І кров ми б’є в личко, як хто щось прибагне, Як огня запросять, – я воду несу. Ні їсти не можу, ні сну я не маю, Щохвилі трусливо на двері ззираю, А двері як рипнуть, то ляк мя бере. О, бійтеся бога! Що мені є?