І Аз єсмь робітник… Моя буденна блуза — що погляди сині коханки …вмить помутніли від шторму …в поглядах синіх коханки стогнуть пороги …в поглядах синіх коханки в муках рожеві дороги. Стрілець — той знає смак, коли запахне перший вистріл. А ти, весна, ти затрояндила в повітрі млистім? А то здивовано тополі зашелестять і… змовкнуть. А там, вгорі, неясно зашумує. І от белькочуть над головою журавлі… Ой, журавлі!. А то з повітрям ніс веде переговори, і баско б’ється в грунт моя жага, бо з кобилиці ллється сонце. Я бачив ніжки під кущем …бунтарка-кров: експрес на волі прохав і плазував — іще! іще! А обрій розплескав солодкий стогін. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . Ах, я не зрівняю пахощі своєї блузи — ані з поглядом синім коханки, ані з смаком першого пострілу, ані з мукою в тих журавлях. Моя блуза пахне — вугіллям …до гавані летіла хвиля — віялом — а там розбилась і потонула над морем. Коли це було? — Ат! То пахне моя блуза — вугіллям. Моя буденна блуза — і погляди сині коханки, що вмить помутніли від шторму …В поглядах синіх коханки стогнуть пороги …в поглядах синіх коханки в муках рожеві дороги. II Зачорніло на путі, а на серці синій сон. Там на плесах за горами, за горами на узліссі задрімала осінь. …А ми — до брами йшли з посьолку …чи християне у катакомби? …Середньовіччя сниться… А там — вже підіймався вгору гомін і вже гуде, гуде і розсипається залізо — до неба ліземо в задумі. В списах… чи, може, над списами?. Круки заснули… стережуть, А далі простір, фіолети, А далі, далі — трап і во?ди — во?ди розплескались — блакитного цебра. III Сонце! Засмійся у мій кошик! Полоскочи моє блискуче долото, як я замріяну далеку далину. Полоскочи і їх (а з ними й я!), оті поеми героїчні, що викликають до чола віки-епохи… Сонце! Я такий же романтик, як і ти, і до мойого серця завжди нового свіжого, свіжого, наче липовий цвіт босоніжки-феї! — золото ліризму під жаги зітхання з криком! з криком! упадуть! Сонце! Ох, ти, сонце моє!. А все ж таки і ти захмарилось. — Думаєш? …Замислилося сонце… Крізь повінь хмар, в глибині вод замислилося сонце. …Розтаборилась тінь… …Яка глибінь! Яка глибінь, коли замислюється сонце!. IV Аякс… Аякс… Син чоловічий у стихії, в гармонізації природи. Син чоловічий йде! За кроком крок — іде! І сниться йому море, І сниться йому шторм. А він такий похмурий… Але він все поборе! Але він все поборе! Аякс… Аякс… Під дзвони криці і мислі-птиці — понеслися. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . …А із землі — піднявся гул… Куди цей гук? Куди цей гул великого із велетенських князя? Я зачарований стояв — симфонія досвітня почалася.