Вмирають поети

На смерть В.Сосюри

Вмирають поети в душі,
а потім в лікарні вмирають.
Ховають спочатку вірші,
а потім поетів ховають.
Поетові копають яму.
Коли – знає тільки він сам,
в поезії – білі плями,
ще більше на серці плям.
Неначе потрапив не в свій город,
нервово повітря ковта.
Поете, не той тепер Миргород
і Хорол-річка не та.
Поетів вивчають діти.
І слідчі десь цілу ніч.
І мертві поетам квіти
до мертвих кладуть облич.
На цвинтар за місто, як сніг,
вивозять на пятій швидкості.
Глузують із друзів їх,
немов з історичної рідкості.
І ті над труною щось мимрять,
кого там діймають турботи,
що тільки поети вимруть –
не буде для них роботи.
На Байкових студених схилах
падають сльози удавані.
І сняться поетам в могилах
на Півночі зими недавні.
І білі ведмеді, ватра,
земляцьких кісток опилки…
Поетів не стане завтра –
залишаться члени спілки.
І як нам з-під криг тоді виплисти?
І хто нас запалить, хто?
Он знову на пятій швидкості
помчало когось авто.

1965