На смерть В.Сосюри Вмирають поети в душі, а потім в лікарні вмирають. Ховають спочатку вірші, а потім поетів ховають. Поетові копають яму. Коли – знає тільки він сам, в поезії – білі плями, ще більше на серці плям. Неначе потрапив не в свій город, нервово повітря ковта. Поете, не той тепер Миргород і Хорол-річка не та. Поетів вивчають діти. І слідчі десь цілу ніч. І мертві поетам квіти до мертвих кладуть облич. На цвинтар за місто, як сніг, вивозять на пятій швидкості. Глузують із друзів їх, немов з історичної рідкості. І ті над труною щось мимрять, кого там діймають турботи, що тільки поети вимруть – не буде для них роботи. На Байкових студених схилах падають сльози удавані. І сняться поетам в могилах на Півночі зими недавні. І білі ведмеді, ватра, земляцьких кісток опилки… Поетів не стане завтра – залишаться члени спілки. І як нам з-під криг тоді виплисти? І хто нас запалить, хто? Он знову на пятій швидкості помчало когось авто. 1965