Якщо мої зуби, пророками вибиті, становлять фундамент для дачі дантисту, якщо я до себе нашіптую, нібито удруге з'явлюсь поколінь через двісті, якщо кошеня кругозору відвертого втікає від зграї досвідчених псів, якщо на майдані розстрілюють мертвого, щоб він до живих у тролейбус не сів, - то щастям були б нам ці речі негожі, як щастям є сифіліс хворим на рак, не спритні якби щастєтворці захожі, оті "ощасливлюють" так нас і сяк... Твої їм, Вкраїно, не снилися сльози - вугілля, пшениця і масло їм снилося. Вони підібрали тебе при дорозі, а ми, як і завше, на торг запізнилися... Вони тобі Марксом зав'язують очі, щоб вічно за їхнюю руку трималася. А ти їм співаєш пісень до півночі, а ти їх питаєш, чи смачно їм спалося. Ти знаєш, ще трохи - й хіба лиш для пензлів тебе лиш згадають, як дівку Мілоську. До рук твоїх жовтих, крізь тисячу цензорів, крокує відро мого синього мозку.