Княжна Мишкіна свою вуаль зрізала під нуль. Вишкірив жовті вени й зуби, злизав емаль жовтень жалкий… Дівуля — несу розмір ноги несерйозний дорослими кроками містом доісторичним. Збіса рву жадібно, так істерично намисто. Падають ягідки бісеру… Ідіотка, своє стограмове серце ношу в кулаку, щоб дощем кислотним не змило. Спересердя от таку, оттакенну душу втопила! Й гени совісті, відгодовані на заклання, в кишеню з діркою клала… Впала зірка в калюжу, засмикався струм підскоком — повиймав мені нерви отим дощем кип’яченим і кинув місту. От чого без усякого щему в мені проросли той зуб із тим оком тої правди, скаліченої гуманістами…