Мені у лоні паслися коні. Витоптали. Благенька й біла, своє солоне в ромашці витопила й дозріла. Згодом тоненька і гостроока, з молитвою виходила в собі жінку. Вимочила злі лікті зіллям, стала навколішки, зігнулась пружинкою, в пуповину власну завила: Мамо! Я така пуста, що кашляю віршами… Ніч-породілля, — й та мостилася важко й смішно мені на плечі: їй шви боліли, але заціловував пальці Вечір… А я — прохачка — очі лисі мережу миршавим юним місяцем і — віриш — вірші брешу, бо шум із тріщинок шкіри вже виссав лице. Пошерхлі щоки спасають снігом, бігом гарячих судин. Закисають повіки — тезки нічних годин… Мамо! Прости! Мені стегна виїла винна юшка чужих рок-н-ролів… Винна! Накоїла! Світ — занімів, він пилом злущився і збожеволів, бо ночі довші тепер за дні… Мені затісно у власних ребрах! Мамо! Чом я — земля без сімені?! …А мама гойдалась слізьми на вербах… Їй пуп мовчав, хоч боліло в тімені… мама — жінка — земля — космос — я не змогла — падаю вниз…