Мій танець… Не божевільним надірваним злим метеликом, що біля лампи до скону тепла вимолює… Не післязавтрашнім глянцевим змазаним спокоєм дівчинки-мрії, насправді, нескромно-голодної… Не відпрацьованим ненафарбованим графіком тихо-білястої голої логіки лібідо… Танець ганчірки червоної й густо-солоної, що нею очі бику перев’язано бантиком!.. Танець обітниці пальців, що винні суєтністю, втім, не забули всі впадинки генною пам’ятю!.. Танець, де шелест спідниць ультразвуком насаджує шкіру на шкіру, і знов по-живому роз’єднує!.. Я танцювала мій танець найменшою порою з тим, щоби дихати рухом і чорною осінню… Я танцювала мій танець як гімн анатомії, щоб тверезіти принаймні тепер крепатурою… Я танцювала мій танець, щоб, зрештою, впевнитись, що я жива, що я — Іра, що — Цілик й закохана! Мій танець…