Мій телефон — дівчинка. Я здогадалась. Вона так довго чекала хоч якого дзвінка, аж кнопочки зблякли, маялась, маякувала пильно, гріла мені в кишені пальці. Вона так довго була будильником, а хотілося — калатальцем радісно вібрувати десь під колінкою, щоби я ніжно їй в серце тисла… Вона мовчала. І я мовчала. І якась між нами стирчала тиша кисла. Все так логічно, спокійно, ніхто нікому повідомлень не дряпає. Це дуже по-чоловічому. Дисконнект — він. Чоловічий рід. Хлюпає, ляпає однина мого телефону слізьми електронними — неживими, нетеплими, бо телефонам не можна сподіватись діток! Це аморально. Неправильно. Втік і витік зв’язок. Мереживом пишнотіла мережа наживо зшиває дзвінки. Ця какофонія нерви вижене!.. Просто дощ. Просто все це не по телефону. Київстар — він. Знову ж таки. Мій телефон — дівчинка. Але кнопочки зблякли. Коли нема роботи для серця, навіть механізм сердиться і в’яне повільно. Най в цьому не буде сенсу, втім, коли твоя смска тобі не вернеться, ти з шикарним зв’язком удвох аж ніяк не мобільна…