Мій стільчик стоїть серед довгого поля, такого байдужно-геометричного, що хочеться нігтями в ньому межу видзьобати істерично! Хоч в мене на платтячку все, як треба: комірчик, лямівки, сріблясті ґудзики, а хочеться стільчиком перекинутись в незібраній кукурудзі… Або навпаки — аж на бильця видряпатись, балансувати за вітром рухами, ловити зверху найтонші відблиски прим’ятого хлібодуху… Та стільчик стоїть серед рівного поля — плацдарму галантності неасфальтованої. І чим воно, зрештою, буде заповнене, неґарантовано. Плювати! Бо в мене є світ і стільчик, якому вилізла я на бильця, і нюхаю небо з комашками вкупі, що вже в сандалі набилися…