П’ять сантиметрів. Принаймні, п’ять між нашими пальцями… У твоїх — зотліває бажанням цигарка, якій судилось перегоріти, перехотіти й в обіймах фільтру писати попелом мемуари про заклик вітру і власний спалах, розтрачений задля спітнілих пальців, які байдужно тепер відправлять вугільні рештки до попільнички з відбитим краєм… Чотири… У моїх — розпускають слинки краплинки вина, виноградного, чорно-синього, щедро розмазаного клейонкою… А що, як воно було б весільним?.. Якась наречена у жовтому платті з пухнастими кутиками плечей спокійно й радісно запивала б похмільну ситість двох пар очей… Три сантиметри… Моя математика проста, бо вивірена до ста відсотків бажанням вижити. Два з половиною. Два з четвертиною. Я відчуваю таке тепло, яке можливе лише, над столом тримаючи руки на певній відстані двох сантиметрів усім на зло… А говорити про сантиметр немає сенсу. Його не було… Двадцять. Тридцять. Півметру. Три метри. Ти вийшов з кімнати, і все пройшло…