Чи тямиш ту бліду погаслу хвилю, Вбрану в мелодію розжалених піль? Мряки лягали на пусту долину, І смуток нісся від далеких ріль, Котився ген над згаслими ланами Та опинявся на верхах топіль… Сонце давно вже вснуло над лісами, Тонули в млі верхів’я синіх гір, І якась туга мріла понад нами… Туга, що душі рвала ген до зір В далекий світ розмріяння, спокою, В манячий безмір — в незнаний простір… Тихо було. Повільною ходою Сходила ніч. Від лісу сумно плив Посвист вітрів, що скаргою сумною Вдирався в грудь,— а з-понад зжовклих нив Йшов зимний шум і шепоту словами Твою розмрійну білу скронь пестив. Чи тямиш ти хвилину обезтями, Молитву душ — без звуків та без слів, І тиху ніч з дрижучими звіздами? А в ній відлетну пісню журавлів, Як линули над нами в тій годині, Чи тямиш?.. Гей, минуло стільки днів!.. А прецінь, ще в моїй душі і нині В томлячу хвилю поворотних снів Будяться тихі звуки лебедині — Се та відлетна пісня журавлів…