До Франції два гренадери йшли, Що були в російськім полоні, А як у німецьку господу зайшли, Схилили чоло на долоні. Пірнули сердеги в журливих думках Об рідного краю злій долі, Що військо велике розбите у прах, А цісар, їх цісар в неволі. Заплакали гірко, і сльози рясні В очах їх жалібно тремтіли. Один з них промовив: «О, горе мені, Як рани старі заболіли». А другий говорить: «Скінчився наш спів, Не жаль було б нині вмирати, Та жінка і діти зостались самі, Прийдеться самим загибати». «Пусте жінка й діти! При чім вони тут! Гей, інші тепер в мене болі. Як будуть голодні — в старці хай ідуть,— Мій цісар, мій цар у неволі. Ось слухай: як стріну в дорозі я скін, Сповни мою волю послідню, Візьми мертве тіло до рідних сторін, Щоб в землю я ліг свою рідну. Та знай: в домовину мені не забудь Рушницю покласти у руку, Пропам’ятний хрест мій положиш на грудь І вірну припашеш шаблюку. От бачиш, я, брате, так хочу лежать, Немов на шпильдвах, в домовині, Аж чую в могилі я громи гармат І гомін копит на долині. Як цісар над гріб мій конем надлетить, За ним стануть кулями бити, Я встану із гробу й візьму в руки щит, Щоб цісаря ним заслонити!»